Orientalium Ecclesiarum

Павло, єпископ,
слуга слуг Божих,
спільно з Отцями Священного Собору
на вічний спомин про справу
Декрет про Східні Католицькі Церкви

Orientalium Ecclesiarum
Вступ

1. Католицька Церква високо цінує інститути, літургійні обряди, церковне передання та правопорядок християнського життя СХІДНИХ ЦЕРКОВ. Бо в цих Церквах, які славляться шани гідною давниною, сяє передання, яке походить від апостолів через Отців[1] і яке становить частину божественно об’явленої й неподільної спадщини всієї Церкви. Отож, дбаючи про Східні Церкви, які є живими свідками цього передання, і прагнучи, щоб вони розцвітали та з новим апостольським запалом виконували довірену їм місію, цей Священний Вселенський Собор постановив видати кілька положень, – крім тих, що стосуються всієї Церкви, – а решту полишити на розсуд синодів Східних [Церков] та Апостольського Престолу.
Про партикулярні Церкви або Обряди
(Єдність і різноманітність)
2. Свята й католицька Церква – таїнственне Тіло Христове – складається з вірних, яких у Святому Духові органічно поєднують та сама віра, ті самі Таїнства й той самий уряд і які, входячи до різних громад, об’єднаних єрархами, становлять партикулярні Церкви або Обряди. Між ними існує дивовижне сопричастя, тож різноманітність у Церкві не шкодить єдності, а радше її увиразнює; адже католицька Церква бажає, щоб традиції кожної партикулярної Церкви або Обряду зберігалися цілісними. Водночас вона так само бажає пристосовувати уклад свого життя до різних потреб часу і місця[2].
(Рівноправність)
3. Хоч такі партикулярні Церкви – і Східні, й Західні – частково різняться між собою так званими обрядами, тобто літургією, церковним правопорядком і духовною спадщиною, все ж їх рівною мірою довірено пастирському керівництву Римського Архиєрея, який Божою волею є наступником святого Петра у своєму першенстві над усією Церквою. Тому всі вони рівні у своїй гідності, й жодна з них не перевищує іншу з огляду на обряд; кожна має ті самі права й ті самі обов’язки, зокрема ті, що стосуються проповідування Євангелія всьому світові (пор. Мр. 16:15), під керівництвом Римського Архиєрея.
(Співпраця)
4. Отож треба подбати всюди у світі про збереження і зростання всіх партикулярних Церков, тому нехай там, де цього вимагає духовне благо вірних, будуть засновані парохії та
встановлена власна єрархія. А єрархи різних партикулярних Церков, які мають під своєю юрисдикцією ту саму територію, нехай, радячись між собою на періодичних зустрічах, дбають про те, щоб плекати єдність у діях і об’єднаними зусиллями вершити спільне діло, щоб краще сприяти благові релігії та успішніше пильнувати правопорядок клиру[3]. Усі клирики і ті, що готуються до прийняття священних санів, нехай будуть добре навчені обрядів, особливо практичних норм в міжобрядових справах; мало того, під час катехитичних викладів треба навчати й мирян про обряди та їхні норми. Нарешті, всі католики й кожен з них зокрема, а також ті охрещені в будь-якій некатолицькій Церкві чи спільноті, які прийшли до повноти католицького сопричастя, нехай скрізь і всюди тримаються свого обряду, плекають його і по можливості дотримуються[4]. Однак має зберігатися право звернення до Апостольського Престолу в особливих випадках, що стосуються певних осіб, спільнот чи країн, а він, як найвищий арбітр у міжцерковних стосунках, зарадить цим потребам у дусі екуменізму – чи то сам, чи через іншу владу, – видаючи відповідні норми, декрети чи приписи.
 

Про збереження духовної спадщини Східних Церков

 (Легітимність власного правопорядку)
5. Історія, передання та численні церковні інститути яскраво свідчать про великі заслуги Східних Церков перед вселенською Церквою[5]. Тому Cвященний Собор не лише ставиться з належною пошаною до цієї церковної та духовної спадщини і складає їй справедливу хвалу, а й упевнено розглядає її як спадщину всієї Христової Церкви. Отож він урочисто заявляє, що Східні Церкви, як і Західні, мають право й обов’язок керуватися своїм окремим правопорядком як таким, що має гідну пошани давність, краще узгоджується зі звичаями своїх вірних і виглядає відповіднішим для блага їхніх душ.
 (Збереження чи відновлення старинних традицій)
6. Нехай усі вірні Східних Церков знають і будуть певні в тому, що можуть і мусять завжди берегти свої законні літургійні обряди і свій правопорядок, а зміни слід запроваджувати лише з огляду на власний органічний розвиток. Отож передусім самі східні християни мають вірно дотримуватися своїх обрядів і правопорядку, щораз краще їх пізнавати й досконаліше практикувати, – а якщо через історичні чи особисті причини від них недоречно відступили, то нехай стараються повернутись до прадідних традицій. А ті, хто часто має справу зі Східними Церквами або з їхніми вірними – чи то через свої владні повноваження, чи через апостольське служіння, – нехай будуть вишколені у знанні й плеканні обрядів, правопорядку, вчення, історії та особливостей ментальності східних [християн][6], вишколені в деталях і відповідно до висоти завдання, що його мають. Щодо чернечих чинів і згромаджень латинського обряду, які працюють у східних країнах або серед вірних [християнського] Сходу, то їм наполегливо рекомендується для більшого успіху свого апостоляту по змозі засновувати обителі або й провінції східного обряду[7].

      Про східних патріархів

(Інститут патріархату)
7. Від найдавніших часів у Церкві існує інститут патріархату, що його визнавали вже перші Вселенські Собори[8].
Східний патріарх – це єпископ, якому належить юрисдикція над усіма єпископами, в тому числі й митрополитами, над клиром і народом своєї території чи обряду, відповідно до норм права і при збереженні примату Римського Архиєрея[9].
Скрізь, де єрарха якогось обряду наставлено поза межами патріархальної території, він, згідно з нормами права, залишається у складі єрархії патріархату цього обряду.
(Рівність і гідність)
8. Патріархи Східних Церков, хоч і різняться між собою давністю походження, всі є рівними у своїй патріаршій гідності, хоч і зберігається порядок почесного першенства між ними, легітимно встановлений[10].
9. За давньою церковною традицією, патріархам Східних Церков належить особлива честь, адже кожен з них очолює свій патріархат як його отець і глава. Тому цей Священний Собор постановив, щоб було відновлено їхні права та привілеї, згідно з давніми традиціями кожної Церкви й декретами Вселенських Соборів[11].
Ці права та привілеї – ті самі, що існували в часи єдності Сходу й Заходу, хоч їх треба дещо пристосувати до сучасних умов. Патріархи зі своїми синодами становлять вищу інстанцію в усіх справах патріархату; зокрема, вони мають право засновувати нові єпархії та призначати єпископів свого обряду в межах патріархальної території, зберігаючи при цьому невід’ємне право Римського Архиєрея втручатися в окремих випадках.
(Верховні архиєпископи)
10. Сказане про патріархів стосується також, відповідно до норм права, верховних архиєпископів, які очолюють усю партикулярну Церкву або Обряд[12].
(Нові патріархати)
11. Оскільки у Східних Церквах інститут патріархату є традиційною формою правління, то Священний Вселенський Собор бажає, щоб там, де є потреба, були засновані нові патріархати, а право встановлення їх зберігається за Вселенським Собором або Римським Архиєреєм[13].

Про правопорядок святих Таїнств

12. Священний Вселенський Собор стверджує і схвалює давній правопорядок святих Таїнств, який зберігається у Східних Церквах, а також практику святкування і звершення їх, і бажає, щоб там, де це потрібно, її було відновлено.
(Миропомазання)
13. Слід повною мірою відновити традицію щодо служителя таїнства Миропомазання, яка від давніх часів існує у східних християн. Згідно з нею, це святе Таїнство можуть служити пресвітери, використовуючи святе миро, що його освятив патріарх або єпископ[14].
14. Всі східні пресвітери можуть правосильно уділяти це Таїнство – чи то разом із Хрещенням, чи окремо від нього – всім вірним будь-якого обряду, зокрема й латинського, дотримуючись задля правомірності принципу ? дозволеності?? законності приписів загального та партикулярного права[15]. Також пресвітери латинського обряду, відповідно до повноважень, яких їм надано в служінні цього святого Таїнства, можуть уділяти його вірним Східних Церков без застережень щодо обряду, дотримуючись задля правомірности/дозволеності законності приписів загального та партикулярного права[16].
(Божественна Літургія)
15. Вірні мають обов’язок брати участь у Божественній Літургії в недільні та святкові дні або, за приписами чи звичаями свого обряду, – в богослужіннях добового кола[17]. Для того щоб вірним було легше виконувати цей обов’язок, треба встановити, щоб час для виконання цієї настанови тривав від вечірні навечір’я аж до кінця святкового чи недільного дня[18]. Вірним наполегливо рекомендується, щоб вони в ці дні – або й частіше, навіть щодня – причащались Пресвятої Євхаристії[19].
(Таїнство Покаяння)
16. Внаслідок щоденного співжиття вірних різних партикулярних Церков у тій самій країні чи на одній території християнського Сходу, право пресвітерів кожного обряду сповідати, надане їм відповідно відповідним чином і без жодного обмеження надане їм власними єрархами, поширюється на всю територію того, хто це право надає, а також на всі місця і вірних кожного обряду на цій території, хіба що місцевий єрарх відкрито заперечував би щодо місць  свого обряду[20].
(Дияконат)
17. Для того щоб у Східних Церквах знову набув сили давній правопорядок щодо таїнства Рукоположення, цей Священний Собор бажає, щоб було відновлено інститут постійного дияконату там, де він занепав[21]. Що ж до піддияконату й нижчих чинів та їхніх прав і обов’язків, то їх має визначати законодавча влада кожної партикулярної Церкви[22].
(Мішані подружжя)
18. Щоб запобігти нечинності неправосильності шлюбів, коли східні католики вступають у подружжя зі східними охрещеними некатоликами, та задля сприяння тривкості і святості шлюбу, а також миру в родинах, Священний Собор постановив, що канонічна форма звершення цих шлюбів є обов’язковою лише для їхньої правомірності / дозволеності законності, а для чинності правосильності досить присутності священнослужителя – при збереженні інших приписів права[23].

Про богопоклоніння

(Святкові дні)
19. Надалі встановлювати, переносити чи скасовувати святкові дні, спільні для всіх Східних Церков, дозволено лише Вселенському Соборові або Апостольському Престолові. А щодо встановлення, перенесення, скасування святкових днів для окремих партикулярних Церков, то, крім Апостольського Престолу, на це уповноважені патріархальні або архиєпархіальні синоди – за умови, що вони належно зважатимуть на весь регіон та на інші партикулярні Церкви[24].
(Спільна Пасха)
20. Поки буде досягнуто бажаної для всіх християн згоди щодо єдиного дня, коли всі святкуватимуть Пасху, тим часом, задля плекання єдності християн того самого регіону чи нації, доручається патріархам чи найвищій місцевій церковній владі домовлятися про святкування Пасхи одного й того самого недільного дня – за умови одностайної згоди і спільної наради з усіма, кого це стосується[25].
(Церковна діаспора)
21. Вірні, які перебувають поза регіоном чи територією свого обряду, коли йдеться про закон щодо священних часів, можуть цілком підкорятися тому порядкові, що існує в місцевості, де вони проживають. У родинах, де члени подружжя належать до різних обрядів, можна дотримуватися цього закону згідно з одним із цих обрядів[26].
(Богослужіння добового кола)
22. Нехай східне духовенство й посвячені особи звершують богослужіння добового кола, які з давніх часів були у великій пошані в усіх Східних Церквах, відповідно до приписів власного правопорядку і своїх традицій[27]. Також і вірні за прикладом предків нехай по можливості беруть побожну участь у цих молитвах.
(Літургійна мова)
23. Патріархові спільно із Синодом або найвищій владі кожної Церкви спільно з Радою єрархів належить право упорядковувати використання мов у літургійних священнодійствах, а також, повідомивши про це Апостольський Престол, затверджувати переклади текстів місцевими мовами[28].
                                                                                                                                      

Про спілкування з братами
із відділених Церков

(Плекання єдності)
24. Східні Церкви, які перебувають у сопричасті з Римським Апостольським Престолом, мають особливий обов’язок плекати єдність усіх християн, особливо східних, відповідно до засад Декрету про екуменізм цього Священного Собору: насамперед молитвою, життєвим прикладом, святобливою вірністю давнім східним традиціям, взаємним і щораз кращим пізнанням одне одного, співпрацею та братнім пошануванням і справ, і поглядів[29].
25. Від тих відділених східних християн, які під впливом благодаті Святого Духа приходять до католицької єдності, не слід вимагати більше за те, чого вимагає просте визнання католицької віри. А оскільки їхнє священство збереглося чинним правосильним, то східне духовенство, яке приходить до католицької єдності, має право діяти у своєму священному сані згідно з нормами, що їх установила повноважна влада[30].
(Співучасть Спілкування у Таїнствах)
26. Божий закон забороняє таку співучасть спілкування у Таїнствах (communicatio in sacris), яка шкодить єдності Церкви, містить формальні ознаки дотримання помилкового віровчення або ж загрожує відступленням від віри, згіршенням чи індиферентизмом[31]. Однак душпастирська праця показує, що, коли йдеться про східних братів, можна і треба розглядати різні ситуації щодо окремих осіб, де не порушується єдність Церкви, де немає небезпек, яких варто остерігатися, а натомість є нагальними потреби спасіння і духовного блага душ. Тому католицька Церква, залежно від обставин часу й місця та від осіб, часто займала і займає м’якшу позицію, даючи всім, через участь у Таїнствах та інших священнодійствах, засоби для спасіння і свідчення любові між християнами. Зважаючи на це, Священний Собор, “щоб суворістю нашого вироку ми не стали на заваді тим, хто спасається”[32] і щоб краще плекати єдність із відділеними від нас Східними Церквами, встановила такий порядок дій:
27. З огляду на згадані засади, східним християнам, які в добрій вірі перебувають у роз’єднанні з католицькою Церквою, якщо вони добровільно проситимуть і будуть належно налаштовані, можна уділяти святі таїнства Сповіді, Євхаристії та Єлеопомазання; мало того – католики можуть просити про ці Таїнства у тих служителів-некатоликів, чия Церква має чинні правосильні Таїнства, щоразу, коли в цьому є потреба чи справжня духовна користь, а доступ до католицького священика виявиться фізично або морально неможливим[33].
(Участь у богослужіннях)
28. Беручи до уваги ті ж таки засади, з поважної причини дозволено співучасть католиків і східних відділених братів у священних дійствах, речах і місцях[34].
(Нагляд єрархії)
29. Цей м’якший порядок співучасті у священнодійствах із братами з відділених Східних Церков доручається чуйності й наглядові місцевих єрархів, щоб вони, порадившись, а в разі потреби – вислухавши також єрархів відділених Церков, упорядковували спілкування християн відповідними й успішними напученнями і нормами.

Закінчення

30. Священний Собор, вельми радіючи з плідної й діяльної співпраці Східних та Західних Католицьких Церков, проголошує, що всі ці правові положення встановлено для теперішніх умов – аж поки католицька Церква і відділені Східні Церкви досягнуть повноти сопричастя.
А тим часом настійно просимо всіх християн, східних і західних, возносити до Бога гарячі та невпинні – а то й щоденні – молитви, щоб із поміччю Пресвятої Богородиці всі стали одно. Нехай також моляться, щоб тим численним християнам усіх Церков, які, відважно сповідуючи ім’я Христове, зазнають переслідувань і утисків, було зіслано повноту підкріплення й розради Святого Духа, Утішителя.
Любімо одне одного братньою любов’ю, пошаною одне одного випереджаймо (пор. Рим. 12: 10).
* * *
Все викладене в цьому Декреті й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при соборі св. Петра,
21 листопада 1964 року.
Я, Павло, єпископ Католицької Церкви.
(Далі йдуть підписи Отців Собору)